Це цікаво! / Это интересно!

Вибачаюсь, що мовою клятого оригіналу. Але на цьому сайті не так давно надавалася інформаційна підтримка оркам, тому вже один раз нехай й мені можна.
Цікавий матеріал від відомого Тропіло.
Про Антроп и прочие подробности

Честно говоря, весь этот виниловый бум сегодняшнего дня, поверьте, пустые разговоры. По большому счёту, можете верить физическому производителю — винил был, есть и остаётся полным говном. Звучит плохо. В 70-е годы на Западе были супер мастера, которые умели по-настоящему правильно точить резцы. Тогда к виниловому производству относились как к искусству. А сейчас винил производится с цифровых оригиналов. В наше время не могут сделать нормальные пластинки Beatles, потому что плёнки все были оцифрованы и сожжены. Сейчас сделали супер записи с немецких синглов, потому что немцы оригиналы сохранили, а англичане на своих Abbey Road и EMI уничтожили всё. Поэтому сегодняшние винилы — это то же самое, что Тропилло печатал фирму с компакт-дисков в 90-х. Сейчас делают копию на 24 бита и режут мастер — что, запись от этого станет лучше? – Не станет.

...Это были как раз те самые записи разных Deep Purple якобы «по трансляции». Надо сказать, никакие авторские права значения не имели. Ни один завод на Западе ни разу не завернул нам заказ по причине отсутствия прав на издание. Просили тупо подписать бумагу о том, что права эти есть безо всякой проверки. Плати деньги, забирай тираж и вали.

А. Тропилло

Кому цікаво, журнал Mojo розповідає про досі невідому пісню Little Girl, що має з'явитися на новому перевиданні альбому "Rubber Soul".
https://www.mojo4music.com/articles/stories/the-real-story-behing-lost-beatles-song-little-girl-revealed/

Коли ж таке говорив знаменитий пірат Тропілло? Після того, як збагатився на виробництві вінілу й перейшов на штамповку компакт-дисків, які потрібно рекламувати! До речі, бачив багато таких його висловлювань вустами інших, тож не відомо, чи дійсно так вважав. А про знищення всіх бітлівських плівок – повна нісенітниця, почитайте в Мережі досить інформації, але то переважно тою клятою агліцькою. Мабуть всі вони дійсно оцифровані з великою роздільною здатністю, ну й чудово! Смішно чути, як деякі фанати вінілу стверджують, що його виробництво повинно бути виключно аналоговим на всіх етапах ААА. Цілком може бути DAA і навіть DDA, якість не повинна від цього погіршиться. Так, сучасний вініл трапляється дуже неякісний, неодноразово стикався з дефектами щойно розпечатаної платівки. А хіба в 60-70-х такого не було? І мені дивно, коли будь-які сучасні платівки презирливо називають «новадєлом»! Маю непогану японську апаратуру: Blu-ray, CD-програвачі, тюнер, ресивер, колонки, але все рівно музика з вінілу на моїй старенькій «вертушці» звучить краще! Тільки вініл і апаратура для нього потребує догляду, та це вже інша історія. Можете сказати, що це все самонавіювання. Можливо, не сперечатимусь, але навряд чи хто мене переконає в зворотному

Та боронь Боже Вас переконувати, бо я на Вашому боці))
Вініл VS CD - тут навіть нема сенсу сперечатися, бо є тисячі варіантів, залежно від ріку запису/стану і т.д.

Але вініл - то є магія.

А цифра - ні.Додано через 1 минутуЩодо Тропилло- звичайно, він міг помилятися, тим більше зараз в нас більше інформації, аніж за часи його висловлювань.

Нещодавно закінчив багаторічне дослідження обкладинки альбому Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band. Оформив його в електронному форматі у вигляді 350 сторінкового буклету. У роботі використана в основному загальновідома інформація, яка систематизована та проілюстрована. Також наведено невідомі факти, одержані від безпосередніх учасників проекту. Пропоную ознайомитися з одним із розділів - про те, хто і кого пропонував як герої колажу. Якщо це комусь цікаво – можу продовжити.
НА ШОУ ЗАПРОШУЮТЬСЯ:
Перші списки своїх героїв The Beatles почали складати ще в період «кімнатного» варіанта титульного боку обкладинки. Передбачалося, що їхні портрети мали висіти на стіні позаду музикантів.
Маккартні: «Іншою частиною моєї концепції було те, щоб кожен учасник [вигаданої] групи назвав своїх героїв. На обкладинці буде чийсь портрет, а навколо нього — маленькі зображення Брандо, Джеймса Діна, індійського гуру чи будь кого іншого, ким вони захоплювалися. По суті, це герої їхніх альтер его».
Виявилося, що скласти навіть невеликий список було не так просто, і вони розгублено ходили студією, розпитуючи всіх про можливі кандидатури. Ніл Аспіналл: «Приймалися навіть найдивніші пропозиції. Джон назвав Альберта Стаббінса (Albert Stubbins), але ніхто не знав, хто це такий. Він був центрфорвардом “Ліверпуля”».
Як згадував журналіст і біограф гурту Гантер Дейвіс (Hunter Davies), насправді саме він подав ідею з футболістом: «Я помітив, що протягом кількох тижнів вони обговорювали, яких персонажів зі свого дитинства включити. Я сказав їм: у кожного з вас є свої герої. Кінозірки й музиканти. Чому там немає футболіста?». Виявилося, що ніхто з четвірки не був футбольним фанатом — що досить дивно для вихідців із Ліверпуля. «Джон довго думав і вигадав ім’я Альберт Стаббінс. І усміхнувся. … Джон обрав його, бо вважав це ім’я кумедним».
Гантер Дейвіс: «Джордж хотів, щоб багато-багато фігур були одягнені як гуру. Пол бажав включити людей зі світу мистецтва — Штокгаузена (Karlheinz Stockhausen), наприклад. Джон вимагав бунтарів і лиходіїв, на кшталт Гітлера (Adolf Hitler)».
Баррі Майлз: «Початковий список “героїв”, складений The Beatles ще до того, як проєкт обкладинки Sgt. Pepper був переданий Роберту Фрейзеру та Пітеру Блейку, був таким (орфографію збережено): Yogas, Marquis de Sade, Hitler, Nietzsche, Lenny Bruce, Lord Buckley, Aleister Crowley, Dylan Thomas, James Joyce, Oscar Wilde, William Burroughs, Robert Peel, Stockhausen, Aldous Huxley, H. G. Wells, Izis Bon, Einstein, Carl Jung, Beardsley, Alfred Jarry, Tom Mix, Johnny Weissmuller, Magritte, Tyrone Power, Karl Marx, Richmal Crompton, Dick Barton, Tommy Handley, Albert Stubbins, Fred Astaire. Крім того, на початковому ескізі обкладинки, виконаному Полом, портрет Бріжит Бардо був у шість разів більший за решту».
Тримаючи в руках цей незвичний перелік, Ніл Аспіналл, помічник Бітлз ще з часів клубу «Каверн», розпочав пошук портретів і перш за все відвідав книжкову крамницю Indica.
Вибір книгарні не був випадковим. У 1965 році Пол Маккартні брав активну участь у відкритті та діяльності галереї з такою ж назвою. У 1966 році книжкову крамницю було відокремлено від галереї й відкрито на Саутгемптон Роу (Southampton Row), 102. Там заправляли давні друзі Бітлз — Баррі Майлз, Пітер Ашер (Peter Asher) і Джон Данбар.
Баррі Майлз проявив професіоналізм біографа гурту й зберіг цей аркуш.
Схоже, список складав Джон (за винятком розшифрування прізвища Ніцше). Однак цілком можливо, що він записував і пропозиції, які надходили від інших. Перелік писався з пам’яті, тому не всі імена були вписані правильно.
Баррі Майлз: «Мені вдалося допомогти йому [Нілу Аспіналлу] з деякими з них, наприклад, із Берроузом (William S. Burroughs) і Жеррі (Alfred Jarry), і я порадив Нілу спробувати Національну портретну галерею. З Діком Бартоном (Dick Barton), подумав я, буде проблема, адже він був вигаданим персонажем із радіосеріалу BBC “Дік Бартон — спеціальний агент”».Додано через 1 минутуч.2
Але коли концепція змінилася, постало питання про розширення списку.
Пітер Блейк: «Я припустив, що вони щойно відіграли концерт у парку. Група позувала для фотографії, а позаду них стояв натовп фанатів, які побували на концерті. Вирішивши, що це будуть вирізані портрети, ми зрозуміли, що фанатами могли бути будь хто — живі чи мертві, реальні чи вигадані». «Я попросив чотирьох бітлів скласти список і сам його написав, — продовжує Пітер. — Роберт Фрейзер склав список, і я не пам’ятаю, чи складав його Браян Епстайн. Те, як це відбувалося, було захопливим. Джон дав мені список, і Пол також. Джордж запропонував лише індійських гуру, приблизно шістьох, а Рінго сказав: “Мене влаштує все, що скажуть інші”, і не запропонував нікого».
Якщо припустити, що ранній список персонажів обкладинки, збережений Баррі Майлзом, був колективним вибором Джона, Пола й Джорджа, можна спробувати виокремити їхніх персональних героїв — як із цього переліку, так і з тих, хто був доданий пізніше. Майлз: «Імена Джона в списку починалися з де Сада і закінчувалися Оскаром Вайльдом. Пола — від Вільяма Берроуза до Фреда Астера».
Передусім проявом юнацької зухвалості Леннона стала пропозиція включити до обкладинки портрети протилежних за духом особистостей: з одного боку — Ісуса (Jesus Christ) і Ганді (Mohandas Karamchand Gandhi), а з іншого — Маркіза де Сада (Marquis de Sade), Гітлера та Алістера Кроулі (Aleister Crowley). Урешті решт у проєкті залишився лише останній.
Окрім згаданого футболіста Альберта Стаббінса, Джонові приписують стендап коміків Лорда Баклі (Lord Buckley) і Ленні Брюса (Lenny Bruce), філософа Фрідріха Ніцше (Friedrich Nietzsche), письменників Герберта Веллса (H. G. Wells) та Джеймса Джойса (James Joyce) . Уже другою хвилею Леннон додав ще письменників — Едгара Аллана По (Edgar Allan Poe) та Льюїса Керрола (Lewis Carroll).
Пітер Блейк: «Боба Ділана (Bob Dylan) запропонував Джон».
І практично в останню мить Джон включив колишнього учасника гурту, передчасно померлого, Стюарта Саткліффа (Stewart Sutcliffe).
Пол: «Насправді потрібно було сказати, хто нам подобається, — настав час висловити той факт, що нам подобається Олдос Гакслі (Aldous Huxley). Це було не те, про що ми говорили раніше. Ніхто ніколи не питав нас про це в інтерв’ю!».
Через пів століття Пол Маккартні згадував [дивлячись на обкладинку альбому]: «Гадаю, це були мої: Олдос Гакслі, бо я читав його книжку. Герберт Веллс (Herbert George Wells), Фред Астер. А потім був Ділан Томас (Dylan Thomas). Там є футболіст, здається, це Діксі Дін (Dixie Dean). Я маю на увазі, що все це задокументовано, хто саме вони. Вільям Морріс (William Morris), Мерилін Монро».
Тут варто зазначити, що Пол за стільки років теж міг дещо підзабути: футболіст на обкладинці зовсім інший, а британський письменник Морріс, більш відомий дизайном шпалер і текстилю, взагалі незрозуміло, звідки взявся. До того ж на Монро претендувала Дженн Гаворт.
Вибором Пола вважаються: французький поет і прозаїк Альфред Жаррі (Alfred Jarry), бельгійський художник Рене Магрітт (René Magritte), американський комік Граучо Маркс (Groucho Marx), композитор Карлгайц Штокгаузен і… Алістер Кроулі. Тут також перші три персонажі не потрапили до фінальної сцени.
Інші джерела додають до його кандидатів письменника Вільяма Берроуза (William Burroughs), державного діяча Роберта Піла (Robert Peel), вчених Альберта Ейнштейна (Albert Einstein) і Карла Юнга (Carl Jung), філософа Карла Маркса (Karl Marx). У цьому ж ряду опинилися письменниця Річмал Кромптон (Richmal Crompton), вигаданий літературний герой Дік Бартон, комедіант Томмі Хендлі (Tommy Handley) і троє кіноакторів: Том Мікс (Tom Mix), Джонні Вайсмюллер (Johnny Weissmuller) та Тайрон Пауер (Tyrone Power).
Збіг деяких імен в індивідуальних списках Джона й Пола цілком пояснюваний — вони були прийняті одностайно, і хто першим назвав ім’я свого героя, не так уже й важливо. І очевидним спільним вибором була, звісно, француженка Бріжит Бардо, яка була кумиром і Джона, і Пола.
Як зауважив Маккартні: «Були певні, які подобалися нам усім. Наприклад, Оскар Вайльд (Oscar Wilde), Макс Міллер (Max Miller). А потім був Стюарт [Саткліфф], який був нашим колишнім басистом, що помер, художник Обрі Бірдслі (Aubrey Beardsley). Bowery Boys [Стен Лорел (Stan Laurel) і Олівер Гарді (Oliver Hardy)] — вони нам подобалися, вони були в серії фільмів, які ми дивилися в дитинстві».
З Джорджем Гаррісоном, здавалося б, усе простіше: у його списку лише індійські гуру. Це Шрі Махаватара Бабаджі (Mahavatar Babaji), Шрі Юктешвар Гірі (Swami Sri Yukteswar), Шрі Лахірі Махасая (Shri Lahiri Mahasaya) та Парамаханса Йогананда (Paramahansa Yogananda). Але збивають із пантелику слова Джорджа, які наводить у своїй книзі Дерек Тейлор: «Ми всі записали людей, які нам подобалися. У мене було кілька індійських йогів, а також Ганді, Ленні Брюс, Боб Ділан і Карл Юнг. Це були люди, які щось значили для нас». І якщо ще можна уявити, що Гаррісон міг запропонувати індійського лідера, філософа й колегу музиканта, то вибір стендап коміка Брюса видається несподіваним.
Джордж Гаррісон: «Ми намагалися сказати, що нам подобаються ці люди, вони є частиною нашого життя».
Дженн Гаворт: «Ми попросили The Beatles обрати героїв, але вони вибрали недостатньо, щоб утворився натовп. Ми з Пітером додали більше половини. Всупереч тому, що кажуть, у цьому був замішаний і Рінго Старр, який включив до списку коміка Іссі Бонна (Issy Bonn)». «Звісно, вийшло трохи сумбурно, тому що Рінго вибрав двох людей — Іссі Бонна і ще когось».
Також стверджується, що «фотографія Террі Саузерна (Terry Southern), яка потрапила на обкладинку альбому (за рекомендацією Рінго), забезпечила йому безсмертя в поп культурі».Додано через 5 минутч.3
Пітер Блейк бажав бачити на обкладинці переважно американців: як і Пол, плавця й актора Джонні Вайсмюллера, а також співака Дайона (Dion DiMucci), скульпторів Горація Вестерманна (H. C. Westermann) і Ларрі Белла (Larry Bell), німецько американського художника Річарда Лінднера (Richard Lindner). Серед його виборів була й канадська кінозіркова дитина Боббі Брін (Bobby Breen). За твердженням Дженн, її тодішній чоловік включив усі три портрети у стилі pin up. Поява на обкладинці художника Річарда Меркіна (Richard M. Merkin) також безпосередньо пов’язана з Пітером Блейком: обидва художники дружили й взаємно впливали один на одного у своїй творчості. В одному з інтерв’ю Пітер назвав своїм вибором Лекса Баркера (Lex Barker), але, схоже, що згадував, не дивлячись на обкладинку, і сплутав його з Вайсмюллером — обидва грали роль Тарзана у фільмах.
Як стверджує Дженн Гаворт, завдяки їй і Блейку на обкладинку потрапили майже всі жіночі образи. Зокрема, нею були обрані кіноакторки Мей Вест (Mae West), Мерилін Монро, Марлен Дітріх (Marlene Dietrich) і Софія Лорен (Sophia Loren). А оскільки на вибраній фотографії Лорен була разом зі своїм партнером по фільму Марчелло Мастроянні (Marcello Mastroianni), вирішили їх не розлучати, і він також опинився на обкладинці. Хоча в остаточному варіанті пара майже непомітна.
Крім цього, віддаючи шану місцю свого народження (Лос Анджелес, Каліфорнія), Гаворт додала до списку автора Watts Towers («Веж Воттса»), місцевого художника й скульптора Саймона Родіа (Simon «Sam» Rodia). Згадуючи своє голлівудське дитинство, Дженн також включила до композиції портрет друга їхньої родини, актора Марлона Брандо.
Спільним рішенням тоді ще подружжя вирішило зробити своїм вибором таких акторів, як Вільям Клод Філдс (W. C. Fields) і Тоні Кертіс, а також юне кінообдарування Ширлі Темпл (Shirley Temple). Дженн і Пітер також претендують на дует коміків Лорел і Гарді, яких Маккартні назвав як спільний вибір Бітлз.
Серед тих, кого Роберт Фрейзер удостоїв честі бути на обкладинці, також були «янкі»: письменник сценарист Террі Саузерн (Terry Southern), художники, що виставлялися в його галереї, — Воллі Берман (Wally Berman) і Річард Лінднер (Richard Lindner). Лінднер був і в списку Пітера Блейка, але Дженн Гаворт наполягала, що це вона його запропонувала. Коротше кажучи, він був їхнім спільним знайомим. Саузерна ж приписують не лише Рінго Старру, але й… Майклу Куперу.
Пол Маккартні: «І було кілька хлопців із Лос Анджелеса, яких Роберт проштовхнув. Ми їх навіть не знали, але не заперечували — така була загальна атмосфера».
В інтерв’ю до 50 річчя виходу «Сержанта» Пол згадував: «Це було насправді просто так, якби журнал для фанатів запитав персонажів цієї вигаданої групи: “Хто ваші фаворити?” Вони б сказали: “О, ось ці люди”. Ми б сказали: “Гаразд, цей персонаж — такий то хлопець. Джордж — він більше захоплюється містичними людьми, знаєте. Пол — гаразд, він більше цікавиться літературними людьми чи чимось таким”. Тож це надало б кожному з нас індивідуальність. Це було насправді просто для фону».
Урешті решт вийшло так, що значна частина персонажів обкладинки мала мало спільного з початковим списком Джорджа–Джона–Пола і була гурту незнайома.
Проєкт «жив власним життям» — список постійно змінювався й доповнювався в процесі роботи. Когось із різних причин викреслювали, когось додавали. Але Ісуса (Jesus Christ) виключили, як стверджується, через необережне висловлювання Джона на його адресу та скандал, що вибухнув перед американськими гастролями Бітлз 1966 року.
Найджел Хартнап: «Коли Майкл Купер полетів до Нью Йорка у своїх комерційних справах, список імен для натовпу вже був готовий, і потрібно було знайти відповідні фотографії людей. Це було непросто».
Кількість персонажів збільшилася, а час уже підтискав. До пошуків приєднався Мел Еванс. Ніл Аспіналл: «Нам із Мелом довелося побувати в різних бібліотеках і роздобути ці портрети, які Пітер потім збільшив і підретушував».
За словами Найджела Хартнапа, більша частина вирізок була взята зі спеціалізованих сховищ, таких як бібліотека зображень BBC Radio Times Hulton. І він додає: «Іноді нам доводилося звертатися безпосередньо до друзів або родичів. Джон організував спеціальну доставку фотографії колишнього “бітла” Стюарта Саткліффа від його батьків. Футболіст “Ліверпуля” Альберт Стаббінс прибув поштою з LFC [Футбольного клубу Liverpool]».
В якості координатора проєкту залучили Джина Мехона (Gene Mahon) — дизайнера лондонського рекламного агентства Geer Dubois. Разом зі своїм колегою, фотографом Елом Ванденбергом (Al Vandenberg), він відбирав більшість фотографій і стежив за їх збільшенням.
Пітер Блейк: «Це стало своєрідною грою — з’ясувати, хто є хто. І коли зрештою була надрукована пробна фотографія, одна людина залишилася нерозпізнаною. Але врешті решт хтось її впізнав. Ним виявився Воллі Берман — поп художник із Західного узбережжя США».
Аналіз доступної інформації показує, що однозначно встановити, хто саме і кого вибрав як глядачів шоу Оркестру клубу самотніх сердець сержанта Пеппера, не видається можливим — навіть зі слів безпосередніх учасників створення тривимірної композиції. Тим не менш, за певних припущень можна запропонувати таку схему:

Неймовірно цікаво. Усім бітломанам раджу звернути увагу на це дослідження.

Доволі цікаво, сподіваюся на продовження.

Нарешті оприлюднили перші фрагменти нещодавно знайденого відео Бітлз від 19 березня 1964 р.
Див.: https://beatles.com.ua/forum/thread156-10.html#10732

Так, це потрясна знахідка! Запис вважався давно втраченим. І хоча тут вони лише імітують виконання (ну такі тоді були правила і вимоги на британському ТБ), відкриваючи рти під фанеру, таких відео-матеріалів на жаль збереглося дуже мало

Наступна частина.
УНІФОРМА
Фігури музикантів у костюмах, що нагадували військову форму, фактично стали відправною точкою дизайну обкладинки й від самого початку були центром усієї композиції, навколо якого «нанизувалися» всі інші елементи.
На відміну від свого кумира Елвіса Преслі, ніхто з Бітлз в армії не служив (у самому кінці 1960 року Британський парламент скасував закон про загальний військовий обов’язок). Тому притаманна всім хлопчакам тяга до всього військового свого часу так і не була реалізована.
Попри це, ця тематика переслідувала гурт упродовж багатьох останніх років — окрім зйомок Джона у фільмі напередодні запису альбому, можна згадати сцени у бітлівському фільмі Help!, де музиканти знімалися і з військовою технікою, і у форменому одязі. У червоних військових камзолах Джордж і Пол знімалися в останні дні січня 1967 року в промо-фільмі до пісні Strawberry Fields Forever.
До того ж, наслідуючи джазову групу The Alberts, яка почала виступати в уніформі та закручених, напомажених офіцерських вусах, із 60-х років у столичних поп-колах стало модним носити старовинні військові кітелі.
На дизайн «Сержанта Пеппера» вплинуло, за твердженням самого Блейка, відвідування в Лондоні крамниці, що торгувала військовою уніформою та старовинним одягом. Вона називалася I Was Lord Kitchener's Valet. З «легкої руки» гітариста гурту The Cream Еріка Клептона (Eric Clapton), який ще 1966 року придбав тут собі військовий френч, відвідувати цей магазин і купувати в ньому секондгендівський одяг стало модно й навіть престижно.
Важливу роль у популяризації цього стилю відіграли також психоделічні бутики Майкла Рейні (Michael Rainey) Hung on You на Cale Street та Granny Takes A Trip Майкла Інгліша (Michael English), що відкрився на King’s Road наприкінці 1965 року. Бітлз часто заглядали до цих крамниць і, як наслідок, на різноманітних костюмованих вечірках нерідко вбиралися то в поліцейських, то в гусарів.


Та й на самих сеансах запису альбому музиканти часто з’являлися у вельми строкатих і різноманітних убраннях. Трубач Девід Мейсон (David Mason), який брав участь у записі Penny Lane, згадував: «У них у всіх був кумедний одяг — штани в тонку смужку, м’які жовті метелики тощо. Я сказав Полу: “Таке враження, що ви сьогодні знімалися в кіно”. Бо це справді виглядало так, ніби вони щойно зі знімального майданчика. На що Джон Леннон відповів: “О, не хвилюйтеся, ми завжди так одягаємося!”»
Слід, мабуть, згадати й американський рок‑гурт Paul Revere & the Raiders. 27 червня 1965 року колектив дебютував на телебаченні, поставши перед глядачами в костюмах часів Громадянської війни. Чи не звідти трикутний капелюх Джорджа?
Одяг Елвіса Преслі в одному з епізодів американського музичного фільму Frankie and Johnny, що вийшов на екрани в березні 1966 року, також дуже нагадує «сержантський» одяг.
Проте загальноприйнято вважати, що за основу костюмів на обкладинці узятий був кітель військового оркестранта, у якому Джон знімався 28 лютого 1967 року у своєму будинку Кенвуд під час фотосесії для журналу Life.


Як правило, зі створенням сценічних костюмів оркестру сержанта Пеппера пов’язують два імені: Моріса Бермана (Maurice Berman) та Мануеля Куеваса (Manuel Cuevas).
Щойно концепція альбому була визначена, музиканти звернулися до театрального агентства M. Berman Ltd. Компанія була заснована в 1900 році тоді ще кравцем Морісом Берманом і була розташована на Ірвінґ-стріт, 18 (Irving Street, 18). Починаючи з 1950 х років вона постачала костюми для театрального та кіновиробництва. Причому спеціалізувалася саме на старовинних військових костюмах.
Ліверпульська четвірка вже мала досвід співпраці з агентством. Зокрема, за чотири роки до описуваних подій, під час знаменитої «пляжної сесії» фотографа Дезо Гоффмана, вони були вдягнені в купальні костюми вікторіанської епохи від тих самих постачальників.
На той час головою агентства був уже син Моріса — Монті (Monty, 1912–2002), який із шістнадцятирічного віку працював у сфері пошиття театральних костюмів.
У Бермана були альбоми з прикладами армійського одягу «різних часів і народів», і бітли, що приїхали до агентства, «вибрали все найдивовижніше й поєднали обране».
У ролі стиліста костюмів часто називають мексиканця Мануеля Куеваса (Manuel Cuevas), який переїхав у середині 1950 х років до США. Там він створював сценічні костюми для таких рок- і кантрі-музикантів, як Джонні Кеш (Johnny Cash), Елвіс Преслі, Доллі Партон (Dolly Parton), і справив значний вплив на американську попкультуру того часу.
Мануель Куевас: «Я зробив кілька костюмів для Бітлз. Ці англійці — вони як діти! Особливо Джон. Тож я вирішив створити для них якийсь яскравий наряд. Причому використав залишки тканин — можете собі це уявити? Я робив це жартома, думаючи, що їм це ніколи не сподобається. Але вони полюбили ці костюми! Зрештою, вони стали частиною пепперівської уніформи, у яку Бітлз одягнені на обкладинці альбому».

Та, найімовірніше, була використана лише ідея кольорових костюмів, оскільки немає ні підтверджень від учасників гурту, ні свідчень того, що Мануель у 1967 році співпрацював з агентством Бермана або навіть перебував тоді у Сполученому Королівстві.
До того ж у більшості своїх інтерв’ю Куевас зазвичай ухильно відповідав щодо своєї участі у створенні костюмів. Тим більше, що за його словами: «Я пам’ятаю, як одягав The Beatles, коли вони тільки-но приїхали з Ліверпуля».
Багато років потому з’явилося ще одне ім’я — Ноел Говард (Noel Howard, 1940–2008). Він справді був одним із членів команди, відповідальної за виготовлення оригінальних убрань. І, ймовірно, мав доступ до архівів агентства M. Berman Ltd, що дозволило йому згодом створити досить точні репліки костюмів. Однак роль Ноела у створенні оригіналів лишається не до кінця з’ясованою, тим більше що він «багато років працював у кіно та театрі як дизайнер, але переважно як координатор з костюмів».
Джордж Мартін у своїй книзі згадав ще одного нібито причетного до пошиття костюмів — модного в 60-х роках кравця Дугласа Гейварда (Douglas Hayward). Проте серед його клієнтів The Beatles не зазначені…
Уже ввечері в п’ятницю, 3 березня 1967 року, під час продовження запису пісні Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band, у студії з’явився представник театрального агентства зі зразками тканин для костюмів. Атлас був придбаний в одному з найстаріших магазинів тканин у Сохо — Borovick Fabrics, заснованому ще 1932 року. Магазин розташовувався на Berwick Street і традиційно постачав «екзотичні» тканини для лондонських шоу.
Із пачки клаптиків Бітлз вибрали найяскравіші зразки. Маккартні у 2017 році згадував: «Ми просто вибрали матеріал. Сказали: “Це буде в мене, а я візьму той”. Жодної концепції не було. Просто хто який хотів, такий і вибрав колір».
У результаті виявилося, що фактично кожен обрав свій улюблений колір. Згідно з анкетою, яку музиканти заповнили трьома роками раніше для видання The Beatles Are Here, у Джона улюблений колір — зелений, у Пола — блакитний, Джордж назвав фіолетовий, а Рінго — червоний. У підсумку лише Гаррісону дістався не зовсім його колір — помаранчево-червоний.

Додано через 10 минутПол: «Ми вибрали яскраві психоделічні кольори — на кшталт тих флуоресцентних шкарпеток, які продавалися у п’ятдесяті (вони бували дуже рожевими, дуже бірюзовими або дуже жовтими). Гадаю, десь у глибині душі в нас була думка зробити кричущі мундири, які насправді суперечили б самій ідеї уніформи».
Цікаво, що було зроблено лише дві викрійки. Оскільки троє учасників гурту були практично одного зросту, їхні мірки виявилися схожими. І тільки для ударника викрійка була індивідуальною. Під час примірки та підгонки костюмів в агентстві Бермана, куди їх привіз Мел Еванс, музиканти підібрали собі аксельбанти, галуни та головні убори.
Колірне вирішення оформлення костюмів було виконане за контрастно перехресним принципом. Жовто зелений костюм Джона був оздоблений червоно оранжевими тасьмою, бахромою та лампасами. Такого ж кольору були аксельбант і в’язаний шарф. У Джорджа — навпаки: червоно оранжевий костюм із зеленим аксельбантом і такими ж пір’ями на капелюсі. Проте еполети, ґудзики й тасьма в нього — сріблясті, такі самі, як у Пола. У Маккартні тканина костюма — небесно блакитна, що контрастує з малиновим аксельбантом, лампасами та гетрами. Костюм Рінго Старра — того ж, малинового кольору, але набір аксесуарів у нього вже блакитний. Решта оздоблення та ґудзики — золотисті.
До речі, визначити точний колір костюмів доволі складно, і це часто стає приводом для суперечок. Кумедно, що в одній із книг їх описали так: «шартрез, фуксія, лазурний і помідорний». Інший варіант комбінацій кольорів подають так: у Джона — шартрез/оранжевий, у Рінго — вишневий/синій, у Пола — синій/вишневий, а у Джорджа — колір лососевого м’яса (м’який рожево оранжевий)/шартрез.
На сам крій уніформи, зокрема, вплинув і один із персонажів обкладинки. Пол згадував: «Я пам’ятаю, як у 60-х ми створювали Sgt. Pepper. Я завжди казав, що мені подобається Фред Астер (Fred Astaire). Куртки Фреда дуже вузького крою, з дуже тонкими рукавами, тому я захотів саме таку — такі стилістичні речі походили від таких людей, як він».
Хромовані ґудзики на сюртуках Джорджа й Пола походять від уніформи Лондонської пожежної бригади. Причому це були зразки, які використовувалися як у 1948–1952 роках (пряма корона над щитом), так і в 1952–1965 роках (дугоподібна корона над щитом). На ґудзиках було зображено Герб Ради графства Лондон: щит із шести сріблясто блакитних хвиль, що символізують річку Темзу та Лондонський порт, хрест Святого Георгія з левом Англії та золоту кам’яну корону.






Латунні ж ґудзики, як у Рінго та Джона, у 1960 ті роки носили військові офіцери в… Іраку. На них зображено один із символів іракської революції 14 липня 1958 року, що призвела до повалення Хашимітської монархії та проголошення Іраку республікою. Основну частину дизайну становить арабське слово «народ» (аль шааб), виконане у декоративній формі та обрамлене зліва арабським мечем, а справа — курдським кинджалом. У верхній частині орнаменту розміщено факел, що символізує свободу. Усередині рівностороннього трикутника — куфійська літера «J», перша літера арабського слова «армія» (джейш).
Як іракські ґудзики опинилися в Лондоні? Дуже просто: їх виготовили на Бірмінгемській фабриці Buttons Ltd., філія якої працювала в столиці Великої Британії. Схоже, не всі зразки були відправлені замовникові.
Звісно, самі The Beatles ґудзики не вибирали — вони просто випадково потрапили під руку дизайнеру костюмів… Але й вони стали крихітною складовою обкладинки.
Кольори лакованих шкіряних черевиків також були розподілені у шаховому порядку. У Пола й Джона — жовтий верх, оранжевий низ; у Рінго й Джорджа — зворотна комбінація. Маккартні згадував: «Взуття було зроблене в Anello and Davide. Ми одразу звернулися до них — адже саме вони виготовили наші улюблені битлівські черевики ручної роботи».


Компанія Anello and Davide, що спеціалізувалася на виробництві високоякісного взуття, зокрема для театрів, була заснована в Лондоні в 1922 році. Ще на початку своєї музичної кар’єри ліверпульська четвірка, за порадою Браяна Епстайна, замовила в цій компанії варіант черевиків Chelsea із загостреним носком та вищим кубинським підбором, запозиченим від танцювального взуття «Фламенко». Виготовлені тоді черевики стали частиною раннього образу The Beatles.
Зазвичай на виготовлення індивідуального замовлення йде до пів року (навіть верх прошивається вручну), але для Джона, Пола, Джорджа та Рінго збереглися іменні колодки, тож компанія впоралася значно швидше.
Синій пояс у Рінго та гетри, що надягалися поверх взуття, завершували комплект «сержантського» одягу. Гетри як елемент обмундирування широко використовувалися у військовій формі аж до Другої світової війни. Вони не лише захищали ноги від дрібних травм, а й від укусів змій. Комплект застібався ззаду на ґудзики та фіксувався ремінцями під стопою.
Гетри одягли лише двоє з Бітлз, і їхній колір відповідав оздобленню костюмів: у Пола були вишневі гетри, у Рінго — сині.
Костюми унікальні й самі по собі є витворами мистецтва. Здавалося б, можна було просто пошити однакові сюртуки, але в різних кольорах — усе одно на обкладинці їх не роздивишся. Проте в театральному агентстві поставилися до замовлення відповідально й творчо. Кожен костюм має власний дизайн і власну систему оздоблення. Це виявилося особливо корисним під час зйомок крупним планом.

Існує також версія, що було пошито щонайменше по два комплекти костюмів.