Сергій Обод - Активність на форумі

І мої 5 центів - ось що зібрав...

На обкладинковій фотографії в блискучому боці барабана відображається костюм Рінго. На інших дублях сесії червоного кольору практично не видно. Хоч і зеленого також. Багато що залежало від корекції кольору. На наведеному фото на мій погляд найбільш природні кольори костюмів.

Наступна частина.
БАРАБАН
Як правило, на постановочних фотографіях великих оркестрів, особливо духових, центральне місце займає басовий барабан із назвою колективу. Ескіз Блейка підтверджує, що від цієї традиції вирішили не відступати.
Дженн Гаворт пояснювала: «Я не хотіла, щоб якийсь дизайнер зіпсував мою роботу з Пітером, наклавши текст поверх зображення. Саме тому на барабані написано назву альбому, а з квітів — назву гурту. У цьому й полягала ідея: мати змогу все контролювати й створити цілісний твір. До того ж, якщо це був вигаданий оркестр, то логічно, що барабан мав бути центральною частиною, до якої спрямовується погляд глядача». «Моя мати навчила мене правилам дизайну Баухаузу [стиль, що виник у Німеччині на початку ХХ століття, основними принципами якого були функціональність і простота], коли мені було сім років, — пояснює Дженн. — Барабан сержанта Пеппера працює як центральне коло, на яке одразу падає погляд».
Перш за все потрібно було знайти сам барабан. І, як з’ясувалося, подібний музичний інструмент уже перетинався з історією гурту.
За дослідженнями французького колекціонера й історика The Beatles Жан‑Клода Оке (Jean‑Claude Hocquet), саме цей барабан був у Рінго під час невеликої фотосесії в саду лондонського Les Ambassadeurs Club. Того дня (17 квітня 1964 року) відбувалися зйомки епізоду фільму A Hard Day’s Night, і під час перерви вся четвірка, прихопивши незвичні для себе волинки й величезний барабан, сфотографувалася у садовому дворику цього відомого своєю вишуканістю приватного клубу.

Інструменти, найімовірніше, були частиною оформлення одного з ігрових залів — принаймні на деяких кадрах фільму можна побачити, що в інтер’єрі клубу подібні барабани використовувалися як барні столики й навіть стільці.
Справді, написи, конструкція та оформлення барабана на обкладинці й експоната з колекції приватного клубу збігаються. Як з’ясувалося, інструмент належав військовому оркестру британського полку Essex Yeomanry, емблема якого міститься на боковій частині барабана. Написи — це, по суті, бойові відзнаки. Підрозділам, що особливо відзначилися у великих битвах, надавалося право наносити назви боїв або операцій на свої знамена, уніформу та іншу атрибутику.
Над емблемою нанесено такі назви битв Першої світової війни: YPRES 1915, FREZENBERG, LOOS, ARRAS 1917, SOMME 1918, AMIENS, HINDENBURG LINE.
Емблема являє собою червоний щит із зображенням трьох саксів — вигнутих мечів із зазубреним лезом. Девіз «Decus et Tutamen», написаний на стрічці під емблемою, перекладається з латини як «Честь і захист».

Ессекський йоменський оркестр був сформований у 1902 році й офіційно входив до складу полку аж до його розформування у 1967 році.
А от як така цінна реліквія опинилася в ігровому клубі — загадка.
Тож за барабаном не довелося їхати до іншого міста.

У команді, що працювала над обкладинкою «Сержанта», було достатньо художників, але для оформлення вставки в басовий барабан запросили майстра ярмаркових декорацій і карусельного живопису — художника Джо Ефґрейва (Joe Ephgrave, 1928–2012?). Було зрозуміло, що ключовим елементом стане текст, а отже, потрібен був фахівець саме в цій галузі. Із роботами Ефґрейва Дженн Гаворт познайомилася на одному з ярмарків і вирішила, що це саме той художник, який їм потрібен.
«Він був моїм другом, ярмарковим художником, — згадувала Дженн Гаворт. — А я була одержима ярмарковим живописом. Батько подарував мені камеру й навчив нею користуватися, і я була своєрідною прихильницею ярмарків. Тоді я зробила сотні фотографій ярмаркового обладнання. Джо радив мені, де будуть розташовані Anderson Gallopers — карусельні коні — у постійно мінливому ландшафті британських ярмарків того часу. Він також розписав для мене два гардероби (один для моєї мами) і стійку в холі. Джо жив у фургоні в Beaches Yard, на захід від Лондона».

Дженн продовжувала: «Ми з Джо говорили про його футуристичний стиль і старомодний стиль. І я сказала, що, на мою думку, було б добре мати трохи того й іншого. Він зробив дві версії пластику».
Круглі поверхні барабана зазвичай називають «мембрана», «пластик» або «шкіра». Матеріал, натягнутий на кільцеву основу барабана, під час ударів паличками або руками й створює звук. Однак у випадку з барабаном, використаним для обкладинки, грати на ньому ніхто не збирався. Тому рисунки були закріплені на двох дисках із оргалиту діаметром 30,5 дюйма (77,5 см).
Керуючись ескізами та інструкціями Гаворт і Блейка, Джо вручну розписав фарбами зеленого, блакитного, червоного, рожевого та золотистого кольорів два різні варіанти. Використано було фарби компанії Keeps, які вирізнялися високою пігментацією й були популярні для розпису вивісок і ярмаркового мистецтва. Диски встановили на протилежних сторонах барабана, перев’язаного натяжними мотузками.
Варто зазначити, що деякі елементи вставок у барабан повторюють рисунок на гардеробі Дженн.
За розпис барабанів — за дві версії рисунка — Джо заплатили фіксований гонорар у 25 фунтів стерлінгів…
Ймовірно, захопившись роботою, а радше через неточність поставленого завдання, Ефґрейв припустився невеликої граматичної помилки.
«Між R і S на барабані мав бути апостроф, — каже Гаворт. — Це Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band, а не Sgt. Peppers. Виходить так, ніби його звуть Peppers. Шкода, що ми не змогли це виправити».
Їй вторить Маккартні: «Я думаю, йому просто сказали: “Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band”, і замість того, щоб поставити крапку після “gt” у “Sgt.” — як, мабуть, зробив би будь‑хто — він, ймовірно вирішив, що з композиційного погляду краще, аби знак був. І немає жодної особливої причини, чому це саме крапка з комою. Це цілком могли бути й дві крапки, або щось інше. А апостроф? Його просто немає. Немає жодної причини. Його попросили зробити напис, і він придумав цей чудовий дизайн».
Зауваження справедливі, але…
Наприкінці 2024 року на торги аукціонного дому Heritage був виставлений і проданий оригінальний ескіз, за яким виготовили два варіанти мембрани барабана. У супровідній записці зазначалося, що начерки були передані Ефґрейвом Алістеру Тейлору (James Alistair Taylor), помічнику Браяна Епстайна ще з часів його першої зустрічі з гуртом у клубі Cavern.
Алістер Тейлор писав: «Представлено оригінальні олівцеві ескізи Sgt. Pepper від джентльмена, який займався їх виготовленням для зйомок. Вони перебували у мене багато років, оскільки свого часу були передані мені для координації їхнього остаточного доопрацювання».
У 1990 році Тейлор продав рисунок американському акторові та письменнику Джеффрі Джуліано (Geoffrey Giuliano) — автору неоднозначних книжок про The Beatles та їхніх учасників. Через 35 років Джуліано розстався з оригіналом… за 5000 доларів.
Так от, на ескізах була авторська помітка: «На затвердження містеру Леннону та містеру Маккартні». Найімовірніше, обидва бачили рисунок, однак відсутність апострофа, помітна вже на стадії ескізу, не викликала в них зауважень. Хоча… якщо вірити Джуліано, що це справжній оригінал.
Стиль, який Ефґрейв використав у своїй роботі, він називав «футуристичним».

Коли ж у 2023 році були опубліковані архіви Мела Еванса, з’ясувалося, що дорожній менеджер The Beatles також пропонував свій варіант оформлення барабана. Але, як це часто траплялося, його ідею проігнорували.

Наступний уривок.
НЕ ПОТРАПИЛИ …
Можна було б, звісно, ставитися до списку тих, хто потрапив на обкладинку, не надто прискіпливо. Як, схоже, ставилися до цього й самі учасники проєкту. Але, як показав час, присутність у колажі «Сержанта» для багатьох персонажів виявилася знаковою, а про деяких узагалі згадують лише у зв’язку з цим конкретним альбомом Бітлз.
Вільно чи невільно, присутність образу на обкладинці стала для багатьох головною відзнакою всього життя. Тому варто згадати, хто міг би скласти їм компанію.
Першою перепоною могла стати банальна відсутність потрібних або придатних портретів. Так, фігури американського актора Джеймса Діна, письменника Маркіза де Сада (Marquis de Sade), гумориста Лорда Баклі (Lord Richard Buckley), філософа Фрідріха Ніцше (Friedrich Nietzsche), англійської дитячої письменниці Річмал Кромптон (Richmal Crompton), французького абсурдиста Альфреда Жаррі (Alfred Jarry), а також літературного персонажа — головного героя радіосеріалу 1940‑х років «Дік Бартон — спеціальний агент» (Dick Barton), які були в ранніх списках, так і не були виготовлені.
Не кажучи вже про Бардо…
Коли 1963 року ліверпульці відповідали на запитання журналу New Musical Express, у розділі «Улюблені акторки» всі, окрім Джона, написали: Брижит Бардо. Та й Леннон відповів інакше лише заради оригінальності — всі знали, що він був фанатом французької кіноакторки. Тому включення її образу в колаж здавалося само собою зрозумілим. Але цього не сталося. Навіть картонку не виготовили.
У цьому випадку, найімовірніше, розраховували на її воскову фігуру з Музею мадам Тюссо. Але, як згадує Дженн Гаворт: «Статуя Брижит Бардо, яку хотів Маккартні, була недоступна».
На той час французька акторка все ще перебувала на піку популярності, тож її моделі були представлені в багатьох музеях воскових фігур. Зазвичай її зображали в бікіні, зі схрещеними на грудях руками, а фігуру часто вбудовували в декорації фільму And God Created Woman (1956). У таких експозиціях нерідко використовували дзеркала, щоб можна було роздивитися з усіх боків витончені форми секс‑символу.
Для створення воскового образу використовували студійний портрет, зроблений французьким фотографом Семом Левіном (Sam Levin, 1904–1992). Частково ця фотографія була опублікована на обкладинці березневого номера журналу Playboy 1958 року.

Подібна фігура експонувалася в музеї воскових фігур Movieland у Буена‑Парку, Каліфорнія. Але цей музей не входив до мережі мадам Тюссо.
Можливо, для альбомної композиції розраховували на фігуру, яка стала частиною експозиції музею воскових фігур у торговому центрі Kings Cross Village Centre в австралійському Сіднеї. Музей відкрився наприкінці 1967 року, і стверджувалося, що «фігури були надані й продані за франшизою знаменитим музеєм воскових фігур мадам Тюссо в Лондоні».
Хоча з’ясувалося, що франшиза належала компанії Josephine Tussaud Limited, одним із керівників якої була праправнучка мадам Тюссо — Жозефіна Тюссо (Josephine Tussaud, 1900–1985). І ця компанія також не мала жодного стосунку до знаменитого лондонського музею, а якість її воскових фігур була значно нижчою.
Отже, найімовірніше, йшлося про фігуру, яку лондонський музей виготовив «на сторону».

Прізвище бельгійського художника‑сюрреаліста Рене Магрітта (René Magritte) було в списку, написаному рукою Леннона, і портрет, зроблений Майклом Купером, був знайдений — його можна побачити на стіні біля робочого столу Дженн Гаворт. Але щось завадило збільшити його й включити до композиції. Там же можна побачити й фото англійської моделі та акторки Твіггі (Twiggy), теж зняте Майклом. Можливо, вона також була у планах.
На відміну від німецького фюрера, не був виготовлений картонний образ іншого кандидата з провокаційної пропозиції Джона — Ісуса Христа.
У низці джерел стверджується, що на обкладинці точно є зображення німецького вченого й лікаря Альберта Швейцера (Albert Schweitzer). Але підтвердження цьому поки не знайдено.


Та що викликає найбільше здивування у багатьох фанатів групи — це чому серед героїв не опинився Елвіс Преслі (Elvis Presley). Окрім того, що американський співак був кумиром усіх бітлів, його палким шанувальником був і Пітер Блейк.
На запитання, чому Beatles не включили Елвіса на обкладинку свого альбому, Пол якось сказав їхньому прес‑агенту Тоні Барроу (Tony Barrow): «Елвіс був настільки впливовим і настільки вищим за інших, що його було навіть страшно згадувати. Думаю, ми всі це відчували й не внесли його до списку. Елвіс був більше, ніж просто поп‑співак, яким ми захоплювалися — він був Королем».
Хоча існує й інша версія, згідно з якою четвірка трохи образилася на «напівбожество» за прохолодну зустріч у серпні 1965 року. А коли вони дізналися, що Елвіс не зацікавлений у новій зустрічі, то взагалі були розчаровані.
Рінго: «Через кілька років, пізніше, ми дізналися, що він хотів викинути нас зі Штатів. Бо мав знайомства в ЦРУ. Це було дуже сумно. Нам погрожували. Мабуть, він думав, як і багато інших людей, що ми погано впливаємо на американську молодь».
А за спогадами Мела Еванса: «Усі пропонували ідеї для обкладинки — зокрема Ніл і я — і лише коли альбом уже мав вийти, Пол звернув мою увагу на те, що я не включив Елвіса. Це стало для мене гірким розчаруванням, і я не можу зрозуміти, як це взагалі сталося».
Знайшли крайнього…

До «невдах» можна зарахувати й двох персонажів, картонки яких були виготовлені, але навіть не примірялися в композицію — вони були видні лише на попередній розкладці на підлозі студії. На одній із них, імовірно, портрет актора й режисера Орсона Веллса (Orson Welles), а другу ідентифікувати вкрай складно — через блік або навмисне ретушування видно лише нижню частину обличчя. Причому друга версія більш реальна, адже на іншій фотографії, знятій під іншим кутом, вона також засвічена.

Ще одним потенційним персонажем міг стати американський скульптор шведського походження Клас Олденбург (Claes Oldenburg, 1929–2022). Серед предметів, підготовлених для композиції, була і його невелика картонна фігура. Джерелом слугував плакат до персональної виставки Олденбурга в стокгольмському Moderna Museet (Музеї сучасного мистецтва), що відбувалася наприкінці 1966 року. На плакаті один із лідерів поп арту зображений поруч зі своїм знаковим твором — гігантським тюбиком зубної пасти.
Колега Пітера Блейка за напрямом у мистецтві виявився зовсім не випадковою постаттю для учасників проєкту. 22 листопада 1966 року в лондонській галереї Роберта Фрейзера відкрилася виставка робіт Олденбурга, на вернісажі якої були присутні і Пол Маккартні, і Джон Леннон. Тому визначити, кому саме належала ідея включити фігуру скульптора, складно. Чому ж портрет був виготовлений у такому скромному масштабі, також залишається загадкою.

У композиції не знайшлося місця й двом однаковим pin‑up‑фігуркам дівчат, які рекламували французький аперитив Anisade Berger. Подібні жерстяні барні вивіски заввишки близько 50 см виготовлялися в середині 1950‑х років за рисунком французького художника Дюкатеза (R. Ducatez).



І якщо вже робити припущення, то варто врахувати й голос продюсера альбому Джорджа Мартіна (George Martin, 1926–2016). Дивно, але ніхто не поцікавився його думкою. Як він сам пізніше написав у своїй книзі, якби це сталося, то в колаж могли б бути включені портрети німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха (J. S. Bach) та конструктора англійського винищувача часів Другої світової війни Supermarine Spitfire Реджинальда Мітчелла (Reginald Joseph Mitchell).

Осторонь залишився й Браян Епштейн, хоча він зазвичай не втручався у творчі процеси.Додано через 8 минутдо попереднього уривку

До речі, костюм Рінго напевно найкрасивіший.

Наступна частина.
УНІФОРМА
Фігури музикантів у костюмах, що нагадували військову форму, фактично стали відправною точкою дизайну обкладинки й від самого початку були центром усієї композиції, навколо якого «нанизувалися» всі інші елементи.
На відміну від свого кумира Елвіса Преслі, ніхто з Бітлз в армії не служив (у самому кінці 1960 року Британський парламент скасував закон про загальний військовий обов’язок). Тому притаманна всім хлопчакам тяга до всього військового свого часу так і не була реалізована.
Попри це, ця тематика переслідувала гурт упродовж багатьох останніх років — окрім зйомок Джона у фільмі напередодні запису альбому, можна згадати сцени у бітлівському фільмі Help!, де музиканти знімалися і з військовою технікою, і у форменому одязі. У червоних військових камзолах Джордж і Пол знімалися в останні дні січня 1967 року в промо-фільмі до пісні Strawberry Fields Forever.
До того ж, наслідуючи джазову групу The Alberts, яка почала виступати в уніформі та закручених, напомажених офіцерських вусах, із 60-х років у столичних поп-колах стало модним носити старовинні військові кітелі.
На дизайн «Сержанта Пеппера» вплинуло, за твердженням самого Блейка, відвідування в Лондоні крамниці, що торгувала військовою уніформою та старовинним одягом. Вона називалася I Was Lord Kitchener's Valet. З «легкої руки» гітариста гурту The Cream Еріка Клептона (Eric Clapton), який ще 1966 року придбав тут собі військовий френч, відвідувати цей магазин і купувати в ньому секондгендівський одяг стало модно й навіть престижно.
Важливу роль у популяризації цього стилю відіграли також психоделічні бутики Майкла Рейні (Michael Rainey) Hung on You на Cale Street та Granny Takes A Trip Майкла Інгліша (Michael English), що відкрився на King’s Road наприкінці 1965 року. Бітлз часто заглядали до цих крамниць і, як наслідок, на різноманітних костюмованих вечірках нерідко вбиралися то в поліцейських, то в гусарів.


Та й на самих сеансах запису альбому музиканти часто з’являлися у вельми строкатих і різноманітних убраннях. Трубач Девід Мейсон (David Mason), який брав участь у записі Penny Lane, згадував: «У них у всіх був кумедний одяг — штани в тонку смужку, м’які жовті метелики тощо. Я сказав Полу: “Таке враження, що ви сьогодні знімалися в кіно”. Бо це справді виглядало так, ніби вони щойно зі знімального майданчика. На що Джон Леннон відповів: “О, не хвилюйтеся, ми завжди так одягаємося!”»
Слід, мабуть, згадати й американський рок‑гурт Paul Revere & the Raiders. 27 червня 1965 року колектив дебютував на телебаченні, поставши перед глядачами в костюмах часів Громадянської війни. Чи не звідти трикутний капелюх Джорджа?
Одяг Елвіса Преслі в одному з епізодів американського музичного фільму Frankie and Johnny, що вийшов на екрани в березні 1966 року, також дуже нагадує «сержантський» одяг.
Проте загальноприйнято вважати, що за основу костюмів на обкладинці узятий був кітель військового оркестранта, у якому Джон знімався 28 лютого 1967 року у своєму будинку Кенвуд під час фотосесії для журналу Life.


Як правило, зі створенням сценічних костюмів оркестру сержанта Пеппера пов’язують два імені: Моріса Бермана (Maurice Berman) та Мануеля Куеваса (Manuel Cuevas).
Щойно концепція альбому була визначена, музиканти звернулися до театрального агентства M. Berman Ltd. Компанія була заснована в 1900 році тоді ще кравцем Морісом Берманом і була розташована на Ірвінґ-стріт, 18 (Irving Street, 18). Починаючи з 1950 х років вона постачала костюми для театрального та кіновиробництва. Причому спеціалізувалася саме на старовинних військових костюмах.
Ліверпульська четвірка вже мала досвід співпраці з агентством. Зокрема, за чотири роки до описуваних подій, під час знаменитої «пляжної сесії» фотографа Дезо Гоффмана, вони були вдягнені в купальні костюми вікторіанської епохи від тих самих постачальників.
На той час головою агентства був уже син Моріса — Монті (Monty, 1912–2002), який із шістнадцятирічного віку працював у сфері пошиття театральних костюмів.
У Бермана були альбоми з прикладами армійського одягу «різних часів і народів», і бітли, що приїхали до агентства, «вибрали все найдивовижніше й поєднали обране».
У ролі стиліста костюмів часто називають мексиканця Мануеля Куеваса (Manuel Cuevas), який переїхав у середині 1950 х років до США. Там він створював сценічні костюми для таких рок- і кантрі-музикантів, як Джонні Кеш (Johnny Cash), Елвіс Преслі, Доллі Партон (Dolly Parton), і справив значний вплив на американську попкультуру того часу.
Мануель Куевас: «Я зробив кілька костюмів для Бітлз. Ці англійці — вони як діти! Особливо Джон. Тож я вирішив створити для них якийсь яскравий наряд. Причому використав залишки тканин — можете собі це уявити? Я робив це жартома, думаючи, що їм це ніколи не сподобається. Але вони полюбили ці костюми! Зрештою, вони стали частиною пепперівської уніформи, у яку Бітлз одягнені на обкладинці альбому».

Та, найімовірніше, була використана лише ідея кольорових костюмів, оскільки немає ні підтверджень від учасників гурту, ні свідчень того, що Мануель у 1967 році співпрацював з агентством Бермана або навіть перебував тоді у Сполученому Королівстві.
До того ж у більшості своїх інтерв’ю Куевас зазвичай ухильно відповідав щодо своєї участі у створенні костюмів. Тим більше, що за його словами: «Я пам’ятаю, як одягав The Beatles, коли вони тільки-но приїхали з Ліверпуля».
Багато років потому з’явилося ще одне ім’я — Ноел Говард (Noel Howard, 1940–2008). Він справді був одним із членів команди, відповідальної за виготовлення оригінальних убрань. І, ймовірно, мав доступ до архівів агентства M. Berman Ltd, що дозволило йому згодом створити досить точні репліки костюмів. Однак роль Ноела у створенні оригіналів лишається не до кінця з’ясованою, тим більше що він «багато років працював у кіно та театрі як дизайнер, але переважно як координатор з костюмів».
Джордж Мартін у своїй книзі згадав ще одного нібито причетного до пошиття костюмів — модного в 60-х роках кравця Дугласа Гейварда (Douglas Hayward). Проте серед його клієнтів The Beatles не зазначені…
Уже ввечері в п’ятницю, 3 березня 1967 року, під час продовження запису пісні Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band, у студії з’явився представник театрального агентства зі зразками тканин для костюмів. Атлас був придбаний в одному з найстаріших магазинів тканин у Сохо — Borovick Fabrics, заснованому ще 1932 року. Магазин розташовувався на Berwick Street і традиційно постачав «екзотичні» тканини для лондонських шоу.
Із пачки клаптиків Бітлз вибрали найяскравіші зразки. Маккартні у 2017 році згадував: «Ми просто вибрали матеріал. Сказали: “Це буде в мене, а я візьму той”. Жодної концепції не було. Просто хто який хотів, такий і вибрав колір».
У результаті виявилося, що фактично кожен обрав свій улюблений колір. Згідно з анкетою, яку музиканти заповнили трьома роками раніше для видання The Beatles Are Here, у Джона улюблений колір — зелений, у Пола — блакитний, Джордж назвав фіолетовий, а Рінго — червоний. У підсумку лише Гаррісону дістався не зовсім його колір — помаранчево-червоний.

Додано через 10 минутПол: «Ми вибрали яскраві психоделічні кольори — на кшталт тих флуоресцентних шкарпеток, які продавалися у п’ятдесяті (вони бували дуже рожевими, дуже бірюзовими або дуже жовтими). Гадаю, десь у глибині душі в нас була думка зробити кричущі мундири, які насправді суперечили б самій ідеї уніформи».
Цікаво, що було зроблено лише дві викрійки. Оскільки троє учасників гурту були практично одного зросту, їхні мірки виявилися схожими. І тільки для ударника викрійка була індивідуальною. Під час примірки та підгонки костюмів в агентстві Бермана, куди їх привіз Мел Еванс, музиканти підібрали собі аксельбанти, галуни та головні убори.
Колірне вирішення оформлення костюмів було виконане за контрастно перехресним принципом. Жовто зелений костюм Джона був оздоблений червоно оранжевими тасьмою, бахромою та лампасами. Такого ж кольору були аксельбант і в’язаний шарф. У Джорджа — навпаки: червоно оранжевий костюм із зеленим аксельбантом і такими ж пір’ями на капелюсі. Проте еполети, ґудзики й тасьма в нього — сріблясті, такі самі, як у Пола. У Маккартні тканина костюма — небесно блакитна, що контрастує з малиновим аксельбантом, лампасами та гетрами. Костюм Рінго Старра — того ж, малинового кольору, але набір аксесуарів у нього вже блакитний. Решта оздоблення та ґудзики — золотисті.
До речі, визначити точний колір костюмів доволі складно, і це часто стає приводом для суперечок. Кумедно, що в одній із книг їх описали так: «шартрез, фуксія, лазурний і помідорний». Інший варіант комбінацій кольорів подають так: у Джона — шартрез/оранжевий, у Рінго — вишневий/синій, у Пола — синій/вишневий, а у Джорджа — колір лососевого м’яса (м’який рожево оранжевий)/шартрез.
На сам крій уніформи, зокрема, вплинув і один із персонажів обкладинки. Пол згадував: «Я пам’ятаю, як у 60-х ми створювали Sgt. Pepper. Я завжди казав, що мені подобається Фред Астер (Fred Astaire). Куртки Фреда дуже вузького крою, з дуже тонкими рукавами, тому я захотів саме таку — такі стилістичні речі походили від таких людей, як він».
Хромовані ґудзики на сюртуках Джорджа й Пола походять від уніформи Лондонської пожежної бригади. Причому це були зразки, які використовувалися як у 1948–1952 роках (пряма корона над щитом), так і в 1952–1965 роках (дугоподібна корона над щитом). На ґудзиках було зображено Герб Ради графства Лондон: щит із шести сріблясто блакитних хвиль, що символізують річку Темзу та Лондонський порт, хрест Святого Георгія з левом Англії та золоту кам’яну корону.






Латунні ж ґудзики, як у Рінго та Джона, у 1960 ті роки носили військові офіцери в… Іраку. На них зображено один із символів іракської революції 14 липня 1958 року, що призвела до повалення Хашимітської монархії та проголошення Іраку республікою. Основну частину дизайну становить арабське слово «народ» (аль шааб), виконане у декоративній формі та обрамлене зліва арабським мечем, а справа — курдським кинджалом. У верхній частині орнаменту розміщено факел, що символізує свободу. Усередині рівностороннього трикутника — куфійська літера «J», перша літера арабського слова «армія» (джейш).
Як іракські ґудзики опинилися в Лондоні? Дуже просто: їх виготовили на Бірмінгемській фабриці Buttons Ltd., філія якої працювала в столиці Великої Британії. Схоже, не всі зразки були відправлені замовникові.
Звісно, самі The Beatles ґудзики не вибирали — вони просто випадково потрапили під руку дизайнеру костюмів… Але й вони стали крихітною складовою обкладинки.
Кольори лакованих шкіряних черевиків також були розподілені у шаховому порядку. У Пола й Джона — жовтий верх, оранжевий низ; у Рінго й Джорджа — зворотна комбінація. Маккартні згадував: «Взуття було зроблене в Anello and Davide. Ми одразу звернулися до них — адже саме вони виготовили наші улюблені битлівські черевики ручної роботи».


Компанія Anello and Davide, що спеціалізувалася на виробництві високоякісного взуття, зокрема для театрів, була заснована в Лондоні в 1922 році. Ще на початку своєї музичної кар’єри ліверпульська четвірка, за порадою Браяна Епстайна, замовила в цій компанії варіант черевиків Chelsea із загостреним носком та вищим кубинським підбором, запозиченим від танцювального взуття «Фламенко». Виготовлені тоді черевики стали частиною раннього образу The Beatles.
Зазвичай на виготовлення індивідуального замовлення йде до пів року (навіть верх прошивається вручну), але для Джона, Пола, Джорджа та Рінго збереглися іменні колодки, тож компанія впоралася значно швидше.
Синій пояс у Рінго та гетри, що надягалися поверх взуття, завершували комплект «сержантського» одягу. Гетри як елемент обмундирування широко використовувалися у військовій формі аж до Другої світової війни. Вони не лише захищали ноги від дрібних травм, а й від укусів змій. Комплект застібався ззаду на ґудзики та фіксувався ремінцями під стопою.
Гетри одягли лише двоє з Бітлз, і їхній колір відповідав оздобленню костюмів: у Пола були вишневі гетри, у Рінго — сині.
Костюми унікальні й самі по собі є витворами мистецтва. Здавалося б, можна було просто пошити однакові сюртуки, але в різних кольорах — усе одно на обкладинці їх не роздивишся. Проте в театральному агентстві поставилися до замовлення відповідально й творчо. Кожен костюм має власний дизайн і власну систему оздоблення. Це виявилося особливо корисним під час зйомок крупним планом.

Існує також версія, що було пошито щонайменше по два комплекти костюмів.

Нещодавно закінчив багаторічне дослідження обкладинки альбому Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band. Оформив його в електронному форматі у вигляді 350 сторінкового буклету. У роботі використана в основному загальновідома інформація, яка систематизована та проілюстрована. Також наведено невідомі факти, одержані від безпосередніх учасників проекту. Пропоную ознайомитися з одним із розділів - про те, хто і кого пропонував як герої колажу. Якщо це комусь цікаво – можу продовжити.
НА ШОУ ЗАПРОШУЮТЬСЯ:
Перші списки своїх героїв The Beatles почали складати ще в період «кімнатного» варіанта титульного боку обкладинки. Передбачалося, що їхні портрети мали висіти на стіні позаду музикантів.
Маккартні: «Іншою частиною моєї концепції було те, щоб кожен учасник [вигаданої] групи назвав своїх героїв. На обкладинці буде чийсь портрет, а навколо нього — маленькі зображення Брандо, Джеймса Діна, індійського гуру чи будь кого іншого, ким вони захоплювалися. По суті, це герої їхніх альтер его».
Виявилося, що скласти навіть невеликий список було не так просто, і вони розгублено ходили студією, розпитуючи всіх про можливі кандидатури. Ніл Аспіналл: «Приймалися навіть найдивніші пропозиції. Джон назвав Альберта Стаббінса (Albert Stubbins), але ніхто не знав, хто це такий. Він був центрфорвардом “Ліверпуля”».
Як згадував журналіст і біограф гурту Гантер Дейвіс (Hunter Davies), насправді саме він подав ідею з футболістом: «Я помітив, що протягом кількох тижнів вони обговорювали, яких персонажів зі свого дитинства включити. Я сказав їм: у кожного з вас є свої герої. Кінозірки й музиканти. Чому там немає футболіста?». Виявилося, що ніхто з четвірки не був футбольним фанатом — що досить дивно для вихідців із Ліверпуля. «Джон довго думав і вигадав ім’я Альберт Стаббінс. І усміхнувся. … Джон обрав його, бо вважав це ім’я кумедним».
Гантер Дейвіс: «Джордж хотів, щоб багато-багато фігур були одягнені як гуру. Пол бажав включити людей зі світу мистецтва — Штокгаузена (Karlheinz Stockhausen), наприклад. Джон вимагав бунтарів і лиходіїв, на кшталт Гітлера (Adolf Hitler)».
Баррі Майлз: «Початковий список “героїв”, складений The Beatles ще до того, як проєкт обкладинки Sgt. Pepper був переданий Роберту Фрейзеру та Пітеру Блейку, був таким (орфографію збережено): Yogas, Marquis de Sade, Hitler, Nietzsche, Lenny Bruce, Lord Buckley, Aleister Crowley, Dylan Thomas, James Joyce, Oscar Wilde, William Burroughs, Robert Peel, Stockhausen, Aldous Huxley, H. G. Wells, Izis Bon, Einstein, Carl Jung, Beardsley, Alfred Jarry, Tom Mix, Johnny Weissmuller, Magritte, Tyrone Power, Karl Marx, Richmal Crompton, Dick Barton, Tommy Handley, Albert Stubbins, Fred Astaire. Крім того, на початковому ескізі обкладинки, виконаному Полом, портрет Бріжит Бардо був у шість разів більший за решту».
Тримаючи в руках цей незвичний перелік, Ніл Аспіналл, помічник Бітлз ще з часів клубу «Каверн», розпочав пошук портретів і перш за все відвідав книжкову крамницю Indica.
Вибір книгарні не був випадковим. У 1965 році Пол Маккартні брав активну участь у відкритті та діяльності галереї з такою ж назвою. У 1966 році книжкову крамницю було відокремлено від галереї й відкрито на Саутгемптон Роу (Southampton Row), 102. Там заправляли давні друзі Бітлз — Баррі Майлз, Пітер Ашер (Peter Asher) і Джон Данбар.
Баррі Майлз проявив професіоналізм біографа гурту й зберіг цей аркуш.
Схоже, список складав Джон (за винятком розшифрування прізвища Ніцше). Однак цілком можливо, що він записував і пропозиції, які надходили від інших. Перелік писався з пам’яті, тому не всі імена були вписані правильно.
Баррі Майлз: «Мені вдалося допомогти йому [Нілу Аспіналлу] з деякими з них, наприклад, із Берроузом (William S. Burroughs) і Жеррі (Alfred Jarry), і я порадив Нілу спробувати Національну портретну галерею. З Діком Бартоном (Dick Barton), подумав я, буде проблема, адже він був вигаданим персонажем із радіосеріалу BBC “Дік Бартон — спеціальний агент”».Додано через 1 минутуч.2
Але коли концепція змінилася, постало питання про розширення списку.
Пітер Блейк: «Я припустив, що вони щойно відіграли концерт у парку. Група позувала для фотографії, а позаду них стояв натовп фанатів, які побували на концерті. Вирішивши, що це будуть вирізані портрети, ми зрозуміли, що фанатами могли бути будь хто — живі чи мертві, реальні чи вигадані». «Я попросив чотирьох бітлів скласти список і сам його написав, — продовжує Пітер. — Роберт Фрейзер склав список, і я не пам’ятаю, чи складав його Браян Епстайн. Те, як це відбувалося, було захопливим. Джон дав мені список, і Пол також. Джордж запропонував лише індійських гуру, приблизно шістьох, а Рінго сказав: “Мене влаштує все, що скажуть інші”, і не запропонував нікого».
Якщо припустити, що ранній список персонажів обкладинки, збережений Баррі Майлзом, був колективним вибором Джона, Пола й Джорджа, можна спробувати виокремити їхніх персональних героїв — як із цього переліку, так і з тих, хто був доданий пізніше. Майлз: «Імена Джона в списку починалися з де Сада і закінчувалися Оскаром Вайльдом. Пола — від Вільяма Берроуза до Фреда Астера».
Передусім проявом юнацької зухвалості Леннона стала пропозиція включити до обкладинки портрети протилежних за духом особистостей: з одного боку — Ісуса (Jesus Christ) і Ганді (Mohandas Karamchand Gandhi), а з іншого — Маркіза де Сада (Marquis de Sade), Гітлера та Алістера Кроулі (Aleister Crowley). Урешті решт у проєкті залишився лише останній.
Окрім згаданого футболіста Альберта Стаббінса, Джонові приписують стендап коміків Лорда Баклі (Lord Buckley) і Ленні Брюса (Lenny Bruce), філософа Фрідріха Ніцше (Friedrich Nietzsche), письменників Герберта Веллса (H. G. Wells) та Джеймса Джойса (James Joyce) . Уже другою хвилею Леннон додав ще письменників — Едгара Аллана По (Edgar Allan Poe) та Льюїса Керрола (Lewis Carroll).
Пітер Блейк: «Боба Ділана (Bob Dylan) запропонував Джон».
І практично в останню мить Джон включив колишнього учасника гурту, передчасно померлого, Стюарта Саткліффа (Stewart Sutcliffe).
Пол: «Насправді потрібно було сказати, хто нам подобається, — настав час висловити той факт, що нам подобається Олдос Гакслі (Aldous Huxley). Це було не те, про що ми говорили раніше. Ніхто ніколи не питав нас про це в інтерв’ю!».
Через пів століття Пол Маккартні згадував [дивлячись на обкладинку альбому]: «Гадаю, це були мої: Олдос Гакслі, бо я читав його книжку. Герберт Веллс (Herbert George Wells), Фред Астер. А потім був Ділан Томас (Dylan Thomas). Там є футболіст, здається, це Діксі Дін (Dixie Dean). Я маю на увазі, що все це задокументовано, хто саме вони. Вільям Морріс (William Morris), Мерилін Монро».
Тут варто зазначити, що Пол за стільки років теж міг дещо підзабути: футболіст на обкладинці зовсім інший, а британський письменник Морріс, більш відомий дизайном шпалер і текстилю, взагалі незрозуміло, звідки взявся. До того ж на Монро претендувала Дженн Гаворт.
Вибором Пола вважаються: французький поет і прозаїк Альфред Жаррі (Alfred Jarry), бельгійський художник Рене Магрітт (René Magritte), американський комік Граучо Маркс (Groucho Marx), композитор Карлгайц Штокгаузен і… Алістер Кроулі. Тут також перші три персонажі не потрапили до фінальної сцени.
Інші джерела додають до його кандидатів письменника Вільяма Берроуза (William Burroughs), державного діяча Роберта Піла (Robert Peel), вчених Альберта Ейнштейна (Albert Einstein) і Карла Юнга (Carl Jung), філософа Карла Маркса (Karl Marx). У цьому ж ряду опинилися письменниця Річмал Кромптон (Richmal Crompton), вигаданий літературний герой Дік Бартон, комедіант Томмі Хендлі (Tommy Handley) і троє кіноакторів: Том Мікс (Tom Mix), Джонні Вайсмюллер (Johnny Weissmuller) та Тайрон Пауер (Tyrone Power).
Збіг деяких імен в індивідуальних списках Джона й Пола цілком пояснюваний — вони були прийняті одностайно, і хто першим назвав ім’я свого героя, не так уже й важливо. І очевидним спільним вибором була, звісно, француженка Бріжит Бардо, яка була кумиром і Джона, і Пола.
Як зауважив Маккартні: «Були певні, які подобалися нам усім. Наприклад, Оскар Вайльд (Oscar Wilde), Макс Міллер (Max Miller). А потім був Стюарт [Саткліфф], який був нашим колишнім басистом, що помер, художник Обрі Бірдслі (Aubrey Beardsley). Bowery Boys [Стен Лорел (Stan Laurel) і Олівер Гарді (Oliver Hardy)] — вони нам подобалися, вони були в серії фільмів, які ми дивилися в дитинстві».
З Джорджем Гаррісоном, здавалося б, усе простіше: у його списку лише індійські гуру. Це Шрі Махаватара Бабаджі (Mahavatar Babaji), Шрі Юктешвар Гірі (Swami Sri Yukteswar), Шрі Лахірі Махасая (Shri Lahiri Mahasaya) та Парамаханса Йогананда (Paramahansa Yogananda). Але збивають із пантелику слова Джорджа, які наводить у своїй книзі Дерек Тейлор: «Ми всі записали людей, які нам подобалися. У мене було кілька індійських йогів, а також Ганді, Ленні Брюс, Боб Ділан і Карл Юнг. Це були люди, які щось значили для нас». І якщо ще можна уявити, що Гаррісон міг запропонувати індійського лідера, філософа й колегу музиканта, то вибір стендап коміка Брюса видається несподіваним.
Джордж Гаррісон: «Ми намагалися сказати, що нам подобаються ці люди, вони є частиною нашого життя».
Дженн Гаворт: «Ми попросили The Beatles обрати героїв, але вони вибрали недостатньо, щоб утворився натовп. Ми з Пітером додали більше половини. Всупереч тому, що кажуть, у цьому був замішаний і Рінго Старр, який включив до списку коміка Іссі Бонна (Issy Bonn)». «Звісно, вийшло трохи сумбурно, тому що Рінго вибрав двох людей — Іссі Бонна і ще когось».
Також стверджується, що «фотографія Террі Саузерна (Terry Southern), яка потрапила на обкладинку альбому (за рекомендацією Рінго), забезпечила йому безсмертя в поп культурі».Додано через 5 минутч.3
Пітер Блейк бажав бачити на обкладинці переважно американців: як і Пол, плавця й актора Джонні Вайсмюллера, а також співака Дайона (Dion DiMucci), скульпторів Горація Вестерманна (H. C. Westermann) і Ларрі Белла (Larry Bell), німецько американського художника Річарда Лінднера (Richard Lindner). Серед його виборів була й канадська кінозіркова дитина Боббі Брін (Bobby Breen). За твердженням Дженн, її тодішній чоловік включив усі три портрети у стилі pin up. Поява на обкладинці художника Річарда Меркіна (Richard M. Merkin) також безпосередньо пов’язана з Пітером Блейком: обидва художники дружили й взаємно впливали один на одного у своїй творчості. В одному з інтерв’ю Пітер назвав своїм вибором Лекса Баркера (Lex Barker), але, схоже, що згадував, не дивлячись на обкладинку, і сплутав його з Вайсмюллером — обидва грали роль Тарзана у фільмах.
Як стверджує Дженн Гаворт, завдяки їй і Блейку на обкладинку потрапили майже всі жіночі образи. Зокрема, нею були обрані кіноакторки Мей Вест (Mae West), Мерилін Монро, Марлен Дітріх (Marlene Dietrich) і Софія Лорен (Sophia Loren). А оскільки на вибраній фотографії Лорен була разом зі своїм партнером по фільму Марчелло Мастроянні (Marcello Mastroianni), вирішили їх не розлучати, і він також опинився на обкладинці. Хоча в остаточному варіанті пара майже непомітна.
Крім цього, віддаючи шану місцю свого народження (Лос Анджелес, Каліфорнія), Гаворт додала до списку автора Watts Towers («Веж Воттса»), місцевого художника й скульптора Саймона Родіа (Simon «Sam» Rodia). Згадуючи своє голлівудське дитинство, Дженн також включила до композиції портрет друга їхньої родини, актора Марлона Брандо.
Спільним рішенням тоді ще подружжя вирішило зробити своїм вибором таких акторів, як Вільям Клод Філдс (W. C. Fields) і Тоні Кертіс, а також юне кінообдарування Ширлі Темпл (Shirley Temple). Дженн і Пітер також претендують на дует коміків Лорел і Гарді, яких Маккартні назвав як спільний вибір Бітлз.
Серед тих, кого Роберт Фрейзер удостоїв честі бути на обкладинці, також були «янкі»: письменник сценарист Террі Саузерн (Terry Southern), художники, що виставлялися в його галереї, — Воллі Берман (Wally Berman) і Річард Лінднер (Richard Lindner). Лінднер був і в списку Пітера Блейка, але Дженн Гаворт наполягала, що це вона його запропонувала. Коротше кажучи, він був їхнім спільним знайомим. Саузерна ж приписують не лише Рінго Старру, але й… Майклу Куперу.
Пол Маккартні: «І було кілька хлопців із Лос Анджелеса, яких Роберт проштовхнув. Ми їх навіть не знали, але не заперечували — така була загальна атмосфера».
В інтерв’ю до 50 річчя виходу «Сержанта» Пол згадував: «Це було насправді просто так, якби журнал для фанатів запитав персонажів цієї вигаданої групи: “Хто ваші фаворити?” Вони б сказали: “О, ось ці люди”. Ми б сказали: “Гаразд, цей персонаж — такий то хлопець. Джордж — він більше захоплюється містичними людьми, знаєте. Пол — гаразд, він більше цікавиться літературними людьми чи чимось таким”. Тож це надало б кожному з нас індивідуальність. Це було насправді просто для фону».
Урешті решт вийшло так, що значна частина персонажів обкладинки мала мало спільного з початковим списком Джорджа–Джона–Пола і була гурту незнайома.
Проєкт «жив власним життям» — список постійно змінювався й доповнювався в процесі роботи. Когось із різних причин викреслювали, когось додавали. Але Ісуса (Jesus Christ) виключили, як стверджується, через необережне висловлювання Джона на його адресу та скандал, що вибухнув перед американськими гастролями Бітлз 1966 року.
Найджел Хартнап: «Коли Майкл Купер полетів до Нью Йорка у своїх комерційних справах, список імен для натовпу вже був готовий, і потрібно було знайти відповідні фотографії людей. Це було непросто».
Кількість персонажів збільшилася, а час уже підтискав. До пошуків приєднався Мел Еванс. Ніл Аспіналл: «Нам із Мелом довелося побувати в різних бібліотеках і роздобути ці портрети, які Пітер потім збільшив і підретушував».
За словами Найджела Хартнапа, більша частина вирізок була взята зі спеціалізованих сховищ, таких як бібліотека зображень BBC Radio Times Hulton. І він додає: «Іноді нам доводилося звертатися безпосередньо до друзів або родичів. Джон організував спеціальну доставку фотографії колишнього “бітла” Стюарта Саткліффа від його батьків. Футболіст “Ліверпуля” Альберт Стаббінс прибув поштою з LFC [Футбольного клубу Liverpool]».
В якості координатора проєкту залучили Джина Мехона (Gene Mahon) — дизайнера лондонського рекламного агентства Geer Dubois. Разом зі своїм колегою, фотографом Елом Ванденбергом (Al Vandenberg), він відбирав більшість фотографій і стежив за їх збільшенням.
Пітер Блейк: «Це стало своєрідною грою — з’ясувати, хто є хто. І коли зрештою була надрукована пробна фотографія, одна людина залишилася нерозпізнаною. Але врешті решт хтось її впізнав. Ним виявився Воллі Берман — поп художник із Західного узбережжя США».
Аналіз доступної інформації показує, що однозначно встановити, хто саме і кого вибрав як глядачів шоу Оркестру клубу самотніх сердець сержанта Пеппера, не видається можливим — навіть зі слів безпосередніх учасників створення тривимірної композиції. Тим не менш, за певних припущень можна запропонувати таку схему:

Весь выходной отмечаю твой ДР! Удачи!

Город Madaba (Иордания). 27 ноября 2015 г. Соригинальничать не получилось...

Дико извиняюсь, присмотревшись, это оказался город Бардеёв, расслабились однако...